Каноническая церковь

Содержание

Митр. Волоколамский Иларион: «Существует церковь каноническая и существует неканонические христиане»

Пасхавер десь писав, що «Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас». І там, далі, Пасхавер писав що у нас цінності інші. Добавимо – не тільки інші але і з тими цінностями, які ми переносимо від цивілізації і від Європи до нас, проходять дивні метаморфози.

Ми дикунський, варварський народ і це особливо видно в нашому дикунському, варварському релігійному законодавстві. Причому це якесь небачене і неописане варварство. Ми користуємось речами і благами цивілізації і одночасно реконструюємо суспільні відносини, схожі на описи з шкільних історичних підручників про давні часи. Наші відносини це якась амальгама з давнього, застиглого в часі ординства, на яке додатково наклалась катастрофа 1917 року. Для прикладу — всі ці ламентації про захист автономії громади, про захист права свободи вибору підпорядкування, про свободу переходу громади – це все для придурків і убогих. Так, автономія релігійної громади є одним з основних положень міжнародного права, міжнародних угод, які підписала Україна. Але в них це означає що громада самостійно визначає себе автономною, самостійно проводить свої межі в яких живе і порядкую по своїх власних установах і правилах. Визнання державою цієї автономії є похідне від волі самої громади. У нас же, незважаючи на те, що всі християнські церкви в Україні визнають автономною всю церкву, держава приймає закон яким фактично нищить церкву, робить самостійними і незалежними парафії. Далі держава проголошує ту свободу «підпорядкування» і береться її захищати. Тут можна звернути увагу, що послідні зміни в ст.8 релігійного закону, якими намагаються регулювати і захищати те «підпорядкування», в рівній мірі відносяться до зареєстрованих громад і до громад, які навіть не повідомляють державні органи про своє утворення. Який зміст має тоді та детальна регламентація прописана в ст.8 для тих громад? Що законодавець збирається «захищати» в цьому випадку? Здоровий глузд тут підказує, що парафія при діючому законі може міняти підпорядкування хоч кожної години і 24 рази на добу. Це право декларативне і його неможливо ні порушити ні захистити. Проблеми виникають тільки у парафій-юросіб і це є проблеми не «захисту» якоїсь свободи громади а проблеми майна. І тут вже видна друга придуркуватість і щоб її побачити, треба читати Цивільний кодекс, читати на рівні першого курсу юрфаку. Все, що відбувається з юрособою, абсолютно все описано цивільним правом і хто може пояснити, використовуючи цивільне право – що таке зміна підпорядкування юрособою? Що таке канонічне підпорядкування з точки зору ЦК? Що відбувається з юрособою при такій зміні підпорядкування чи з тою особою, якій стають підпорядковані? Абсолютно нічого і це є повна дурня, яку придуркуватий український законодавець і на пару з ним такий же придуркуватий український релігієзнавець взялись захищати світським правом. Термін «зміна підпорядкування» в цивільному праві має інший зміст чим той, який вкладають у нього віруючі і в реальності це означає зміну віри частиною віруючих чи ще якісь канонічні нюанси в цій вірі. Але саме цивільне право не в змозі описати і навіть не існує таких правових термінів які б описали це «підпорядкування» чи цю зміну віри чи якісь зміни у вірі. Цивільному праву байдуже до цих змін і громада може міняти «підпорядкування» у всьому діапазоні світових релігій і культів, залишаючись згідно положень нашого релігійного закону одною і тією ж юридичною особою(!). Звучить це безглуздо як і безглузді наші намагання цивільним правом «захищати» чи «регулювати» такі переходи юридичної особи. Зміст це би мало тільки в тому випадку, як би ми доказували всім і переконували всіх в тому, що юридична особа може вірити в Бога.

Ну і повна дурня вже по майну. Для розуміння примітивно можна виділити три рівня розвитку права власності. Перший, дикунський або нульовий. Якщо дикуну сказати що ця річ є власністю Джона чи Івана, він порахує тебе за божевільного. Річ може бути тверда, м’яка, кольорова, кругла, квадратна але як вона може мати признаки Джона, як це знайти, де в ній той Джон. Другий рівень, варварський, це коли власністю є те, до чого можеш дотягнутись і що можеш захистити. Третій рівень це вже цивілізовані, складні і абстрактні правові терміни, за якими навіть річ Джона, яку він передав тимчасово комусь чи загубив – все одно залишається його. І от на другому рівні вже видно шляхи до цивілізованої власності, її початки. Початок йде від того, що власністю стає те, що ти сам визнаєш своїм. Наприклад – йдеш по вулиці в штанях і ці штані є твої не тому, що вони нумеровані і по номеру держава указом визначила їх твоїми а тому що ти їх сам визнав своїми. Після цього самостійного визнання держава починає ці штані захищати як твої. Так і тут. В 1991 році, коли держава почала ліпити відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Незважаючи на те, держава, в порушення конституційного відділення, влізла в церкви і сама «призначила» власниками парафії, зробила з церкви збіговисько незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала бульдога з носорогом – світське і канонічне право. І от вже і ПЦУ, підтанцьовуючи Порошенку, приводить свій статут у відповідність до дикунського закону, записує церкву як зібрання незалежних юросіб, утворених по ЦК України. А на початках, в першому варіанті Статуту, писалось про церкву як особу, яка сама будує відносини з державою. І тут буде цікаво поспостерігати, як ПЦУ буде далі творити свої документи, особливо парафіяльні. Як визначить власність.

Тобто, ми не то що залишаємось на дикунському рівні, ми навіть заблокували його можливий розвиток. Можна подивитись на конфлікт у Львові, де громада УГКЦ намагається залишити за собою костел. Скільки там в обговоренні позбігалось буйних, дикунів, клянуть поляків, Мокшицького, розкопують старі могили! Врешті УГКЦ, яка претендує на цивілізованість, ліквідовує буйну парафію. Наслідок – новий припадок в мереживному обговоренні. Ще приклад. Можна почитати фантастичний матеріал на «Релігія в Україні», як в позаминулому столітті у Львові цивілізовано вирішували долю покинутого румунського храму. Фантастичний матеріал в порівнянні з нашим дикунством. Ми не то що стоїмо на місці, ми навіть вдаємо якось рухатись реверсом в минулі часи і при цьому приймаємо законодавство, яке захищає мародерство. Закон №4128 – це Закон Мародерів. У всі часи мародерство було ознакою військових конфліктів, при яких військові загони або банди найманців грабували беззахисне населення на територіях, статус яких тимчасово був не встановлений. Так і у нас. Використовуючи реальну війну, політики і законодавці «організували» законоподібний грабунок одних громад громадян другими громадами громадян, розділених релігійними переконаннями. І це особливо вражає, оскільки мародерами стають християни і їх спільноти. Адже ж саме в християнському середовищі в давні часи виникло розділення церковного і світського права, при якому християнське середовище залишилось ізольованим місцем де панували моральні основи керування церковним майном. Збереження цього середовища здійснено радикальним відділенням від світського права і оскільки суть керування церковним майном не у застосуванні правових конструкцій, а в здійсненні місії церкви, то і успіх цієї місії став критерієм правильності прийняття рішень і здійснення тих чи інших дій з церковним майном. У нас же безглузді спільноти заполітизованих громадян, які вважають християнство просто громадським рухом з формальним моральним законодавством, притягнули в християнське середовище світське право, причому у гіршому його варіанті. Адже навіть світські юридичні особи, при виникненні конфліктів і суперечок між засновниками громади про використання майна, дають право тим громадянам, які кінцево не погодились з рішеннями громади, вийти з громади разом з тим майном, яке вони вклали. Тобто, якщо в християнській громаді не існує християнських відносин з іншими членами громади, які могли б керувати ними при залагодженні майнових питань, якщо громада «голосуванням» позбавляє участі у вирішенні майнових питань меншу кількість громади то, за відсутності християнських відносин, необхідно би мінімально зберегти хоч якусь справедливість до своїх земляків і сусідів і виключити мародерство. Якщо християнська справедливість і моральні відносини тут відсутні то тоді необхідно зберегти цивілізовану, світську справедливість. Тобто тоді, в продовження світського правила про фіксоване членство в громаді, це членство необхідно доповнити таким же світським обліком внесків і пожертв кожного фіксованого члена громади. І при виключенні любого члена громади, громада повертає йому ті внески або компенсує їх.

Почему на Украине только одна настоящая Церковь?

Сегодня на территории Украины существует несколько религиозных групп, каждая из которых называет себя «православной церковью». Русская же Православная Церковь, как и весь православный мир в целом, считает, что на Украине не множество церквей, а только одна, единственно каноническая Украинская Православная Церковь. Почему это так? Рассказываем.

Читать на сайте

Митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий

Сколько на сегодняшний день на Украине существует религиозных групп, называющих себя «православной церковью»?

Очень много. Даже «патриархов» в Украине — целых два. Если же говорить о так называемых Церквях, то на сегодняшний день на территории страны существует и так называемая «Украинская православная церковь — Киевский патриархат» (УПЦ), и «Украинская автокефальная православная церковь (обновленная)», и религиозная группа с таким же названием, но только с добавлением слова «каноническая». И это далеко не весь список. Все они являются неканоническими и не признаются в качестве подлинной Церкви на территории Украины.

А что значит «неканоническая» Церковь?

Неканоническая — значит, не признанная другими Церквями. Существует такое понятие, как вселенское православие — сообщество Поместных Православных Церквей, которые имеют единое историческое преемство от самих апостолов и в своей истории строго придерживались основ православной веры. К таким Церквям относятся, например, Иерусалимская, Антиохийская, Константинопольская, Русская и не только. Все они признают друг друга в качестве Церкви Христовой и находятся в общении. Так вот, если новообразовавшаяся религиозная группа, называющая себя «церковью», не признается в качестве таковой вселенским православием, значит она является неканонической.

То есть если обычный человек задумает создать свою собственную церковь, то она будет неканонической до тех пор, пока ее не признают другие Поместные Церкви?

Совершенно верно. Но этого никогда не произойдет. Потому что у такой «церкви» не будет самого главного — апостольского преемства. Церковные каноны предписывают: возглавить общину верующих может только епископ. А рукоположить его могут только несколько других епископов, которых до этого рукоположили другие и так далее. Эта цепочка рукоположений простирается вплоть до двенадцати апостолов, которые приняли дары священства в день Пятидесятницы. Без епископов и священников совершение церковных таинств невозможно. А это значит, что не будет и подлинного преображения человека, ради чего, собственно, и существует Церковь.

Что решили на внеочередном Синоде?

А если «новаторы» найдут епископов? Тогда все получится?

Нет. Во-первых, епископу одной епархии запрещено принимать на себя управление Церковью в другой (15-е правило Первого Вселенского Собора). Кроме того, подобный переход возможен только с согласия Синода и Собора всей Церкви. В противном случае такой епископ является раскольником, и церковным судом либо запрещается в служении, либо — это случай крайний — может быть предан анафеме, то есть полному отлучению от Церкви.

И что происходит с епископом после запрещения или анафемы?

После этого он уже не имеет священнической благодати, а это значит, что все совершаемые им «таинства» не имеют никакой силы. Ношение епископского облачения человеком, над которым Церковью произнесена анафема или который был отправлен под запрет, — не более чем бутафория. Именно поэтому, кстати говоря, ни одна из существующих сегодня на Украине церквей, помимо Украинской Православной Церкви, не признается православным миром.

Потому что все ее епископы или запрещены в служении или преданы анафеме?

Да. Самый яркий пример — бывший митрополит Киевский, Филарет Денисенко, который является сегодня «патриархом» так называемой «Украинской Православной Церкви Киевского Патриархата». 11 июня 1992 года на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви было принято постановление извергнуть его из сущего сана, после чего он перестал быть митрополитом. А после того как Денисенко отказался признавать решение Собора, 21 февраля 1997 года на новом Архиерейском Соборе бывший митрополит был предан анафеме. Причем эта анафема признана всеми Поместными Церквями.

А за что он был подвергнут такому строгому наказанию?

Цитируем официальный церковный документ: «За жестокое и высокомерное отношение митрополита Филарета (Денисенко) к подведомственному духовенству, диктат и шантаж (Тит 1. 7–8; 27-е правило святых апостолов), внесение своим поведением и личной жизнью соблазна в среду верующих (Мф 18:7; 3-е правило I Всел. Собора, 5-е правило V–VI Всел. Собора), клятвопреступление (25-е правило святых апостолов), публичную клевету и хулу на Архиерейский Собор (6-е правило II Всел. Собора), совершение священнодействий, включая рукоположения, в состоянии запрещения (28-е правило святых апостолов), учинение раскола в Церкви (15-е правило Двукратного Собора)».

Есть ли еще какие-то канонические препятствия для создания своей церкви?

Есть. Помимо всего выше сказанного, нужно помнить, что епископ, согласно церковным канонам, просто так, без официального приглашения, не может приезжать в другую епархию.

А почему только Украинская Православная Церковь единственно каноническая?

Во-первых, потому что только в ней сохранилось апостольское преемство. Во-вторых, свою автономию и самоуправление она получила законно, без нарушения канонов, от Московского Патриархата. В третьих, только эта Церковь признается канонической всем православным миром.
Она является частью Русской Православной Церкви, имея при этом практически полную автономию и свободу. Таков сознательный выбор большинства украинских православных христиан и духовенства Украинской Церкви.

Значит, количество Поместных Церквей всегда будет одинаковым?

Нет. В Церкви предусмотрены некоторые легальные пути. Например, христианин в качестве миссионера отправляется от одной из Поместных Церквей проповедовать в другую страну, где еще нет Церкви. В случае успеха через некоторое время там возникает община. Каноническая Церковь направляет туда своего епископа, который рукополагает священников. Постепенно община расширяется, образуется епархия, потом митрополия (объединение нескольких епархий), складывается своя самостоятельная жизнь. И вот, когда все это произошло, местные епископы при согласии верующих могут направить официальный запрос в ту Поместную Церковь, откуда к ним пришел миссионер — только она имеет право предоставить автокефалию. Если эта Церковь дает свое согласие, то вслед за этим такое же признание должно поступить и от всех остальных Поместных Церквей. Только после этого возникает новая каноническая Поместная Церковь.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *